Кожен протягом свого життя проживає різні кризові епізоди. Все починається з підліткового віку, коли ми усвідомлюємо свій вплив на зовнішній світ, він – егоцентричний (основні лейтмотиви: «Мої бажання – найголовніші», «Я все знаю краще» тощо).
Потім – криза середнього віку: тут ми робимо перехід від одного способу впливу до іншого.
Але, щоб дійти до цього етапу, потрібно пройти декілька рівнів усвідомлення: від «Я – це моя робота, зарплата, мій дім, мої можливості» до «Я хочу залишити слід в історії, хочу добитися успіху, стати соціально значущим». Але лише третина від усіх доходить до рівня: «Я – не ідеал, і це нестрашно. Я сприймаю свою темну сторону, я залишаюся собою, і я знаю що мені з цим робити.» А ті, хто в цей вагон не потрапив, залишають за собою право пережити ту саму кризу середнього віку в «усій красі».
Але трапляється так, що окрім вікових криз бувають такі, які приходять в наше життя раптово і форматують вже сформовані уявлення. Однією з таких криз для усіх нас стала повномасштабна війна. Війна – це те, на що ми глобально вплинути не можемо. А значить, нам потрібно цю кризу перетворювати в дуже важливе уміння – адаптивність.
Ніхто не каже, що до війни можна чи потрібно адаптовуватись. Ні, війна це не норм, і це явище неприродне. Але вона диктує умови. І ці умови лише ускладнюються і вносять нові обмеження.
Можна констатувати, що нове десятиліття (яке почалося з пандемії) – епоха обмежень. Якісь із них з часом стухають, а якісь залишаються та нашаровуються. Мозок до цього звикає та адаптовується. З точки зору інтелектуального розвитку – це ок, адже формуються нові нейронні звʼязки і хоч-не-хоч, але ти розвиваєшся. Єдине не ок – погано, що саме таким методом, але що ж…
Оскільки доводиться шукати способи до адаптації в таких умовах (навіть ті, хто виїхав, змушені пристосовуватись до нових реалій, правил та законів країни, в якій вони стали біженцями) і працювати над розумінням, як це можна робити. Але адаптивність «там» і «тут» працює в цілому однаково, хоч і залучаємо ми різні інструменти з арсеналу наших технічних здібностей та досвіду.
Є два типи адаптації: технічна та адаптивна.
Технічний виклик – це коли потрібно розв’язувати складне питання, але яке ти в принципі можеш виконати, якщо набудеш відповідних додаткових навичок та досвіду (наприклад, в професії чи ремеслі). Якщо ти класний майстер перукарського мистецтва і якщо тобі потрібно буде зробити якусь складну стрижку чи фарбування, ти цілком можеш вивчити складніші техніки і успішно втілювати їх в життя, адже базові навички є, інструкція в принципі також, тобі зрозумілий процес. Залишається лиш додати знань і вирішити свій технічний виклик.
Адаптивний виклик потребує трансформації мислення, вимагає переходу до складнішої стадії психоемоційного розвитку. Його не вирішиш дипломами чи сертифікатами. Трапляється це тоді, коли життя поставило перед тобою таке завдання, яке не так просто вирішити з доступним тобі на цю мить поняттєвим апаратом. Адаптивний виклик потребує оновленої версії твоєї «операційної системи». І дуже часто ознака кризи – коли людина роками намагається розв’язувати адаптивну проблему технічними засобами. Це марна стратегія.
Проблема полягає у тому, що багато хто автоматично починає вирішувати всі виклики як технічні. Тож найперше і найважче у розв’язанні адаптивної проблеми – це елементарне визначення її як такої. Найкраще допомагає це зробити психотерапія. Для визначення проблеми треба перенести увагу з неї на себе: як я себе почуваю при цьому, що це для мене, і чи хочу я щось з цим робити?
Далі починається адаптивне вирішення.
- Перший крок – це відповідь на питання: «Ким насправді я хочу бути і чому тут?»
- Далі необхідно визначити барʼєри, які стоять на шляху до розв’язання проблеми.
- А третім кроком є перевірка другого: наскільки чесні та обʼєктивні твої барʼєри, і чи це точно не відмазки, які продукує лінь. Дуже часто ми неусвідомлено виправдовуємо себе і маємо на це право. Але фрустрація, яку ми переживаємо через невирішення своєї кризи, вбиває нашу мотивацію (не менше, ніж наркотики). А якщо з мотивацією трабли – це серйозно. Такі стани призводять до депресій. І в це русло краще навіть не дивитися, бо вилізти з нього навіть складніше, ніж завʼязати зі стимуляторами.
Тому якщо ти відчуваєш, що не справляєшся, – звернися до психолога.
Записатися на безплатні онлайн-консультації можна до психолога проєкту Get Test. Відчуваєш потребу? Зроби це за посиланням.